Катарсиса пост.

Я этот пост написала, под глазок, потом открыла, потом наполовину стерла... В общем, трудная тема для меня. Я не буду этот пост отправлять в ФЛ. Потому как есть, должен быть выбор у других: переживать им негативное или нет. Да и зачем проживать это людям, в чьей объективной реальности это по счастью отсутствует? Я же пишу это, чтобы отделаться от мыслей об этом… по крайней мере на сегодня и ближайшие дни.
Я наткнулась на стих и он меня порвал.
Вот, иногда кажется, что я абстрагируюсь, но внутри есть нечто, что от какого-нибудь намека проявляется слезами. Ну что ж, отрицать бессмысленно: боль есть.


Стих нашла здесь: http://avrorakreyser.livejournal.com/449611.html

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Сергiй Жадан (он же, к слову, автор романа "Ворошиловград" о рейдерских захватах в 90-е)

(Вот же есть странные люди, которые считают что нет украинского языка. Примечательно, что чешский и польский они отчего то искусственными не считают. А украинский считают. Так и хоцца вопросить: а какой же это язык вы в таком случае не понимаете, читая на нем к примеру эти стихи? )


Есть вещи, однажды пережитые и это становится опытом… и можно рассуждать о неотождествлении с этим, но… Это есть. Как-будто надлом какой-то внутри. Сразу ты никогда не понимаешь, что это, но проходит время и видишь – да, это разграничитель. То, что было ДО… это было, но так уже не будет. И этим днем для меня стало 18 июля прошлого года.

( Читать )

Дальше будь крайне осторожен всякий, кто это видит. Войдя под кат, вы увидите фото последствий артобстрела в людном месте.

( Смотреть )